Мета заходу:
- поглибити знання учнів про голодомор 1932 –
1933рр;
- показати всю жорстокість, з якою винищували наш
народ;
- виховати особисту стурбованість кожного за події
тих років;
- навчити сприймати чужу біду, чужий біль, як свої
власні;
- сприяти пробудженню бажання вивчати історію своєї
держави, берегти її традиції, уболівати за майбутнє країни.
Обладнання:
- книжкова експозиція «Згадувати, щоб не
повторилося»;
- плакат «Голодний рік – голодний вік»;
- тематична папка «Голодомор 1932 – 1933рр.»
- картотека «Голодомор»
- фоторепродукції;
- свічка;
- черствий хліб, вода, колоски;
- магнітофон.
ХІД УРОКУ:
(Лунають у запису церковні дзвони. Читається «Біла
молитва братика» А. Листопад)
Боже!
Що там у тебе в руці?!
Дай мені, Боже, хоч соломинку…
Щоб не втонути в Голодній Ріці.
Бачиш, мій Боже, я ще – дитинка.
Та ж підрости хоч би трохи бодай.
Світу не бачив ще білого, Боже.
Я – пташенятко, прибите в дорозі.
Хоч би одненьку пір’їночку дай.
Тато і мама – холодні мерці.
Боже, зроби, щоби їсти не хотілось!
Холодно, Боже.
Сніг дуже білий.
Боже, що там у тебе в руці?!
1933 рік. Найчорніший час в історії України. Навіть
через півсторіччя ступати боляче стежками жахливої трагедії, яка сталася на
благословенній землі квітучого українського краю. Ніде в світі не зафіксовано
голоду, подібного тому, що випав на долю однієї з най родючіших країн. Як могло
трапитися, щоб у житниці світу зник хліб, люди залишилися без жодної зернини?
Смерть чатувала на людей і вдень, і в ночі. Пухли
від голоду малі й старі, вимирали цілі родини й села.
А люди бідні в селі,
Неначе злякані ягнята,
Позамикалися у хатах
Та й мруть…
Сумують комини без диму.
А за городами,
за тином
Могили чорнї ростуть.
Гробокопателі в селі
Волочать трупи
ланцюгами
За царину і засипають
Без домовини. Дні
минають,
минають місяці. Село
Навік замовкло,
оніміло
І кропивою поросло.
1930 – 1932 роки були дуже бурхливими. Людей
примушували вступати до колгоспів. Записували до колгоспів іноді всіх членів
родини. Вступ до колгоспу вважався добровільним лише на словах, а насправді все
це здійснювалось насильно під загрозою позбавити всього і навіть виселити із
землі дідів та прадідів. До колгоспу забирали все, що було в господарстві:
коней, корів, плуги, борони. В жовтні 1932 року партійно-державна верхівка
прийняла рішення вийти із кризи через конфіскацію всіх запасів зерна. За кілька
місяців надзвичайні комісії викачали із селян внутрішні фонди – продовольчий,
фуражний, насіннєвий. У селах було організовано спеціальні бригади, які
проводили подвірні обшуки з конфіскацією всіх запасів їжі. Коли здавати було
нічого, організували «буксир» (четверо-п’ятеро чоловіків-активістів на чолі з
уповноваженим), який ходив дворами і відбирав хліб. Спочатку забирали ніби
залишки, а потім усе підряд: зерно, бобові та інші продукти. Люди кричали,
плакали, лаяли, проклинали… Настав голод 1932 – 1933 років.
Їдуть, їдуть людомори
У червоних прапорах,
Забирають із комори
Порох, зниділий на прах.
Вимітають пил зі скрині,
Зерен запашні сліди,
Залишають Україні
Хліб з кропиви й лободи.
Світ виносять із халупи,
Що віками там горів,
І складають поміж трупи
Недовмерлих матерів.
Їдуть, їдуть без осмути,
Борошно везуть
І співають, щоб не чути
З ями стогону й плачу.
(Д. Павличко)
Наприкінці зими 1933 року голод в Україні набув
нечуваних розмірів. Намагаючись врятуватися тисячі селян йшли в міста, де на
весні скасували хлібні карточки і можна було купити хліб. Але сільським жителям
нічого не продавали.
Дороги, що вели до міста, були блоковані. Все ж
тисячі селян пробиралися туди, та не знаходили порятунку, вмирали прямо на
вулицях.
Це остання хлібина, остання…
Очі горем налиті вщент.
Батько й діти не їли зрання,
Це остання хлібина, остання…
Після неї голодна смерть.
Плаче й крає мов соломину
Пильно дивиться дітвора.
- Тату, їжте ось цю шкуринку
Майте жалю до нас краплинку
Умирати вже вам пора.
Взяв шкуринку дідусь і плаче
І стареча рука тремтить,
Сиве око, - сліпе, не зряче
Але , серце, його козаче
Б’ється рівно і хоче жити.
Стали кожному крихти в горлі,
Спазми в горлі.
Немає слів
А над хатою – клекіт орлів,
А на вигоні – трупи чорні
Там, де саваном сніг білів.
(«Остання хлібина»)
За зиму 1932 – 1933 в селах з’їли всіх собак,
котів, щурів. Переловили ворон і горобців, корови, свині, кози ще раніше були
забрані й вивезені. Щодня на цвинтар десятками вивозили мертвих. На деяких
возах були ще живі, вони ворушились і стогнали дорогою до могили. Люди від
голоду божеволіли, їли людей, їли власних дітей.
Без болю не згадати страшні муки і переживання
українського народу в 1932 – 33 роках. Ще довго-довго, з покоління в покоління
будуть передавати батьки синам і дочкам, а ті своїм дітям спогади про тих, які
залишили життя земне у пекельних муках.
У селах навесні 1933 року почалося людоїдство.
Свідчення очевидців
(Купрієнко Микола Васильович , нар. 1930 р. в с.
Верескуни Ічнянського району Чернігівської області.)
Інфекція
Зайшов у село хлопець років 14 – 15, дуже слабкий.
А вошей у нього на тілі, що аж сорочка хвилями по ньому ходила. От керуючий
радгоспом наказує своєму робітникові Шабіті:
- Одвези єту інфекцію за село і там закапай – за це
одержиш пайку хлєба .
Шабіта радий старатися. Кинув хлопця на віз, та й
повіз. А в хлопця очі відкриті і плачуть. Шабіта мерщіше його в яму перекидає,
давай закопувати. У хлопця вистачило сили руками землю з лиця відкинути тричі,
а далі ... Отак живцем дитину й закопали .
А наступного дня до нас з сусіднього села один
дядько прийшов, як травинка сухий та чорний. Поленков і питается:
-Єта інфекція пшеницю рвала
Прихвосні кажуть:
-Не рвав, але полем ішов і плямкав.
«Значіть рвала, ведіте ево за село дайте йому
пшениці». Так вони того чоловіка побили і в яму кинули, до ранку він і дійшов.
В селі керуючого радгоспом «інфекцією» прозивали і всі дуже боялися його. Не
одного заживо він закопав …
За селом в тій ямі спочили мої баба з дідом, тато,
двійко сестер… А мама померли, коли на світ народився братик . Два дні хлопчик
з голоду покричав та й стих… З родини лишився я один …
Кирилюк Ганна Григорівна, нар. 1927 р. в с.
Тимофіївка Херсонської області.
«Я тебе не виню, Ганнусю…»
Була у нас корівка з телям, а до нас приїхала
підвода з дядьками. Зчинилася лайка в дворі. Один зайшов у хату і почав
нишпорити по всіх закутках: під ліжком за цеберкою в кутку лежав клунок
картоплі, а в скрині з одежею на самому споді лежав шматочок сала.
Шпирхун, так в селі називали
обозників-заготовителів, перерив у хаті все верх дном, знайшов і картоплю і
сала ще й одяг новий позабирали. Мама вчепилася в нього: «Що ж ти робиш,
безбожнику». Він маму дуже побив ногами, люто лаявся ще й револьвером
розмахував. Ми з братиком дуже плакали – я думала, що почалася війна, а то
прийшли грабувати. Бабуся підвела нас до вікна, обняла за плечі та й каже: «В
останній раз дивіться на нашу корову», - та й заплакала…
І спустіла хатонька наша , стало в ній сумно та
голодно, як в труні. Ми голодні нишпорили по хаті – шукали хоч сухарик, знайшли
кілька квасолин, кісточку від абрикоса, а потім – нічого…
Спочатку померла бабуся, мама все кашляла після
того, як її шпирхун побив, та плювала кров’ю, а згодом зовсім злягла і вже так
і не підвелася, залишились ми з братиком вдвох: ходили по смітниках, збирали
бурякові та картопляні лушпайки, їли насіння трави, а згодом все засипав сніг…
З голоду ноги опухли і було дуже боляче ступати, а братик зовсім зліг. Одного
разу до нас зайшов наш сусід. Поки він ходив у місто виміняти хлібину, його
тітка вмерла, то він нам приніс окраєць хліба. Я вхопила той хліб – запихаю у
рот, а мій братик все дививсь на мене, ніби промовляв: «Я вмираю, Ганнусю, але
я тебе не виню». Мій братик помер… а я жива.
Більчкенко Ганна Іванівна, нар. 1923 р. в с.
Чопилки Київської області.
«Чоловік чи молодиця, як одне – щасливі лиця…»
…Підбиралася смерть у нашу сім’ю. Першої не стало
сестри Моті. Було їй вісім років, ходила вона в перший клас. Гарна, тиха була і
тихо вмерла.
Друга сестричка, Надя, було їй два роки, кричала
дуже: «Дай, дай хлібця, дай їстки, дай». Не діждалася. Лежала Надя на столі, а
я біля неї стояла. Мама не плакала, а все маленьку голівку гладила та
промовляла: «Відмучилась, моя доня, засвітилась на небі зірочкою,
відкривалась». Батько глянув на мене та й питає: «Що, Ганю, хоч на уроки
загадують вчити?» Я бачу, що не до ладу питання, але ж батько питає –
відповідати треба. Саме вірш задали на пам’ять вивчити:
У колгоспі – добре жить –
Є що їсти, є що пить,
Чоловік чи молодиця,
Як одне – щасливі лиця.
Й стала мама на мене кричати, щоб я перестала той
вірш читати, батько вхопився за голову, аж завив стражденне… У балачці з
селянами якось батько сказав, що коли він у куркулів наймитував, заробляв хліба
на всю зиму, а в колгоспі з голоду помирає: на другий день приїхало НКВС і
забрало батька. Через місяць потому з голоду померла мама, і я зосталась одна.
І зробилося таке зі мною, що настрій став гарний, і
навіть їсти не хотілося. От сиджу я на долівці, а заходить в ту хату дядько, що
підбирає мерців. Іде до мене, на руки бере і несе. Я хочу сказати, що ще жива,
а мені чомусь ліньки казати. Дядько виніс мене до підводи, вона вже повна
мерців. Подивилась: страху ніякого. Положив мене дядько обличчям до якоїсь
жінки, очі в неї були закриті, а губи щось шепотіли… Їдемо, а на зустріч
підвода вже порожняком. Зупинилась, дядьки закурили… другий дядько й каже: «А
воно ще живе», - це по мене. А «мій» дядько й каже: «Поки довезу – дійде». А
був дядько з другої підводи душевний, зняв мене, посадив на свою підводу, та в
село назад привіз, там мене хресна мати упізнала, до себе взяла, не дала
померти.
У другий клас я прийшла в школу, а з 42 учнів
лишилось шість школяриків. Їсти хотілося весь час. Лягали спати, а воно й не
спалося. Діти запитували одне в одного: «Хай кишечки воркотять, вони їсти
хотять. А чого ж очки не сплять, вони ж їсти не хотять?» Голодними лягали,
голодними й уставали.
Мамо, мамо, я скоро помру,
Не рятуйте мене, не треба.
Не ріжте ні брата мого, ні сестру,
Бо не впустить нас Бог до неба.
А як серце моє навіки засне,
Не вбивайтеся з горя, нене.
Покладіть біля вишні в садочку мене
І лягайте самі коло мене.
Забринить понад нами бджола золота,
А та вишня весняної ночі
Накриватиме цвітом наші чола і уста,
І росою вмиватиме очі.
(Д. Павличко)
Влітку, у серпні зорепад. Теплими, погожими ночами
зірки падають додолу, падають, але не розбиваються, бо застигають у повітрі,
спалахують, востаннє перемовляються між собою перед тим, як піти у вічність.
Але то не звичайні зірки, то зорі – ДУШІ безневинно вбитих діток. Постійте тихо
в передсвітанні біля вікна, розчиніть його навстіж і послухайте про що гомонять
зорі-душі.
(Звучить повільна музика і повільно «випливають» три зіроньки. Вони
кружляють у танці, зупиняються).
1-а зірка. А мені заподіяли смерть за «5» колосочків. Було це літечком 33-го. Я з
маленькою сестричкою Катрусею пішла на колгоспне поле по колосочки. Ой, як
хотілося їстоньки… Катруся, опухла від голоду, сиділа на межі і рученятами
ловила волошку, щоб з’їсти її. Я озирнулась, зійшла з межі, зірвала один
колосок, 2, 3… 5… і раптом схопив мене голова сільради і поволік до воза… мене
били, палили сірниками ручки, ламали пальчики і били, били, били… поки не
забили. Забили за «5» колосочків, а було мені шість рочків.
І Катруся моя теж померла, там, на межі. Тепер вона
теж зіронька.
2-га зірка. І мені хотілося їстоньки, мене Ганнусею звали. Спочатку померли мої
бабуся і дідусь. З голоду вони опухли і здавалися дуже великими. Приїхали
дядьки, повкидали їх на воза і повезли їх за село в ями. Мій таточко пішов до
міста за хлібом і не повернувся – його дядько міліціонер з рушниці застрелив. Я
в матінки все просила: «Відріж мені пальчика, я його з’їм, а то він не
перекушується». Мама обнімала, цілувала мене, а з її великих запалих очей
котились сльози. Надвечір мама помила нас з братиком, одягла в чисті сорочечки,
напоїла маковинням… І вже нас не стало. Ганнусею, Ганнусею мене звали…
3-я зірка. А я Андрійком був… Було мені три рочки. Мене матуся зарубала… З моїх
ручок, з моїх ніжок холодець зварила, старших братиків і сестричок ним погодувала.
А мою голівку до серденька притуляла, люлі-люлечки співала, любим дитям
називала… А через два дні моя рідна, люба мама в річці утопилась…
Світ мав би розколотись надвоє, сонце мало б
перестати світити, земля – перевернутись – від того, що це було на Землі. Але
світ не розколовся. Земля обертається, як їй належить, і ми ходимо по цій землі
зі своїми тривогами і надіями. Тож пом’янімо хоч сьогодні, із спізненням у
кілька довгих десятиліть, тих великомучеників нашої тяжкої історії – мільйони українських
селян, жертв небаченого в історії людської цивілізації голодомору.
(Хвилина мовчання)
Ти кажеш, не було голодомору?
Ти кажеш, не було голодомору?
І не було голодного села?
А бачив ти в селі пусту комору,
З якої зерно вимели до тла?
Як навіть вариво виймали із печі
І забирали прямо із горшків,
Окрайці виривали з рук малечі,
Із торбинок нужденних стариків?
Ти кажеш, не було голодомору?
Чого ж тоді, як був і урожай,
Усе суціль викачували з двору, -
Греби, нічого людям не лишай!
Хто ж села, вимерлі на Україні,
Російським людом поспіль заселяв? хто?
На чиєму це лежить сумлінні?
Імперський молох світ нам затуляв!
Я бачив сам у ту зловісну пору
І пухлих, і померлих на шляхах.
І досі ще стоять мені в очах…
А кажеш – не було голодомору…
(Д. Білоус)
Поблизу Лубен на Полтавщині (на щедрих чорноземах,
де голодомор дійшов найвищої позначки) українці вивершили Курган Скорботи на
вічну пам’ять землякам своїм, які залишили життя земне у пекельних муках. Не
було на тому полі ні пишних промов, ні музик, ні кварти на помин душ. А були
тільки вода і хліб.
Черствий хліб, який люди принесли з собою. Та ще
жменьку землі зі своєї оселі. Кожен прийшов туди за покликом матері-землі, яка
сховала у ті страшні часи чи то батька, чи то сестру, чи ще кого з рідних. В
давнину, коли гинули герої, то кожен висипав шапку землі на могилу – і виростав
у степу віковічний курган. Бо земля, як саме життя, - вічна. І заплакала
Україна, скорбна мати наша, адже тоді, в 1933-у, не мала змоги спорядити дітей
своїх в останню путь: сама була на краю загибелі, із сухими очима відчаю.
Стоїть гора Зажури неподалік Лубен. А на ній Хрест
здійнявся – символ розп’яття українського народу. Височезний хрест. Здається,
дістає неба, вічності і самого Бога…
Немає коментарів:
Дописати коментар